Цього разу дороги повели нас у мальовниче Закарпаття — край, де гори ніби торкаються неба, а багатокультурність, колорит і традиції так гармонійно переплітаються між собою, наче вишитий вручну орнамент. Ця поїздка була не просто подорожжю — вона стала маленьким життям, прожитим разом.
Однією з найочікуваніших зупинок стало таємниче озеро Синевир — справжня перлина Карпат. Стоячи біля тихої води, яка мов дзеркало ховає у собі небо, розумієш, наскільки величною і водночас ніжною може бути природа. Синевир ніби вчить мовчати й відчувати серцем. А ще, здається, саме там розташований головний жаб’ячий курорт країни — стільки жаб ми не бачила за все життя. Вони поважно плавали брасом, грілись у теплих променях весняного сонця й абсолютно не зважали на захоплених туристів навколо.
Наступною сторінкою нашої мандрівки став палац Шенборнів — витончений, загадковий, ніби кадр із історичного фільму. Його «астрономічна» архітектура вражає: 365 вікон, 52 кімнати, 12 входів — символічне відображення календарного року. Колишня резиденція та мисливський будинок графів сьогодні зачаровує кожного своїм особливим настроєм.
А далі — вечірнє заселення у наш нічліг і довгоочікуваний відпочинок для студентів, який вони чекали, мабуть, не менше за саму подорож. Втомлені, але щасливі очі, сміх у коридорах, вечірні розмови й жарти — усе це створювало ту особливу атмосферу, яку неможливо спланувати, але так легко запам’ятати назавжди.
Наступний день зустрів нас старовинним Ужгородом. Екскурсія вузенькими вуличками, історії про Ужгородський замок, величну обласну філармонію та релігійне розмаїття Закарпаття відкривали місто зовсім по-іншому — глибше, тепліше, ближче. А потім був замок Паланок у Мукачеві — могутня оборонна споруда, яка століттями захищала місто від ворогів. Його масштаби вражають, а краєвиди з бастіонів просто перехоплюють подих. У такі моменти хочеться просто зупинитися, мовчки дивитися вдалину й дякувати світу за можливість бачити цю красу.
А ще були сотні кілометрів дороги, веселі й терплячі водії, річка Латориця, яку ми перетнули, здається, разів дев’ять, шалені серпантини Яблуницького перевалу, поруч із якими американські гірки просто відпочивають. Були пісні в автобусі, нескінченні студентські запитання: «А скільки нам ще їхати?», «А коли обід?», «А далеко ще йти?», «А куди ми далі?» — і саме ці дрібниці робили подорож по-справжньому живою.
Їхати у мандрівку з такою великою й такою різною студентською компанією — це завжди відповідальність, хвилювання й трохи хаосу. Але водночас — це неймовірна можливість бачити, як люди стають ближчими одне до одного. Як народжуються спільні спогади, внутрішні жарти, підтримка й відчуття команди.
Дякуємо за супровід:
Поляковій Т.В., Французенко Т.І., Стребковій І.В., Павелко Р.О., Пилипишак С.І., Гоцанюк Т.В., Скавінській І.Л., Боднар Х. Ю.
